1.2 Глибинний вимір: філософські погляди. Від чого людина страждає?

Хоча філософи по-різному відповідали на питання про природу людини, усіх їх об'єднувало прагнення зазирнути глибше за зовнішні ролі, статус, поведінку та повсякденні турботи. Для одних глибинна природа людини пов'язана з душею, для інших — із її природою та потенціалом, внутрішньою свободою, духовним життям, відповідальним вибором або власним становленням.

Їхні погляди де в чому різняться. Але крізь ці відмінності проходить щось спільне: людину не можна повністю зрозуміти лише за її зовнішнім проявом. Щоб пізнати людину, необхідно звернутися до її внутрішнього світу — до того, що відбувається в її глибині, за межами звичних нам, соціальних ролей і зовнішніх образів. 

Філософи про те, від чого страждає людина?

 Сократ — близько 470 р. до н. е.

У логіці Сократа людина страждає тоді, коли живе в неведенні щодо самої себе. Вона може мати зовнішній успіх, але залишатися внутрішньо розгубленою, якщо не знає власної душі, мотивів і справжніх цінностей. Нерозуміння себе робить людину вразливою до хибних виборів, марних прагнень і внутрішньої порожнечі.

Суть: людина страждає від незнання самої себе.

 Платон — 428/427 р. до н. е.

Платон вважав, що людина страждає від прив'язаності до мінливого матеріального світу й від забуття своєї духовної природи. Коли людина зосереджена лише на зовнішньому, вона губить відчуття глибини, істини та вищого сенсу. Страждання народжується з віддалення від душі та від вищого порядку буття.

Суть: людина страждає від занурення у зовнішнє й забуття своєї внутрішньої духовної природи.

 Аристотель — 384 р. до н. е.

У погляді Аристотеля людина страждає, коли не реалізує свій природний потенціал. Відсутність розвитку, надлишок або брак у вчинках, слабкість характеру й невміння жити доброчесно віддаляють її від повноцінного життя. Страждання виникає там, де людина не стає тим, ким може бути.

Суть: людина страждає від нереалізованої природи й нерозвиненого характеру.

 Сенека — близько 4 р. до н. е.

Сенека вважав, що джерело страждання — у залежності від зовнішнього. Людина мучиться, коли її настрій, спокій і щастя залежать від багатства, думки інших, втрат, випадковостей чи страху перед тим, що вона не контролює. Найбільше люди страждають не від самої події, а від свого ставлення до неї.

Суть: людина страждає від прив'язаності до зовнішніх обставин і неправильного ставлення до них.

 Епіктет — близько 50 р. н. е.

Епіктет бачив корінь страждання у змішуванні того, що залежить від людини, і того, що не залежить. Коли людина хоче керувати тим, чим керувати не може, вона неминуче входить у внутрішній конфлікт. Страждання виникає з хибних уявлень, надмірних очікувань і прив'язаності до зовнішнього.

Суть: людина страждає від помилки в тому, на що вона спрямовує свою волю.

 Марк Аврелій — 121 р. н. е.

Марк Аврелій вважав, що людина страждає тоді, коли дозволяє зовнішнім подіям руйнувати внутрішню рівновагу. Причиною болю часто стають не самі обставини, а наше тлумачення цих обставин. Коли людина втрачає зв'язок із розумом, чеснотою та власною природою, вона стає вразливою до хаосу світу.

Суть: людина страждає від втрати внутрішньої опори.

 Плотін — 204/205 р. н. е.

Плотін пов'язував страждання з віддаленням душі від свого першоджерела. Коли людина занурюється лише в зовнішнє, матеріальне й розсіяне, вона втрачає зв'язок із внутрішньою глибиною. Страждання виникає як наслідок розпорошеності, забуття вищого й відриву від духовної єдності.

Суть: людина страждає від відчуження від своєї найглибшої природи та джерела буття.

 Григорій Сковорода — 1722 р.

Сковорода вважав, що людина страждає тоді, коли живе не за своєю природою. Коли вона обирає чуже, підлаштовується під зовнішні ролі, ганяється за тим, що не відповідає її внутрішньому покликанню, виникає духовна незлагода. Страждання — це наслідок розриву між внутрішньою людиною та зовнішнім способом життя.

Суть: людина страждає від життя не по своїй природі.

 Сьорен К'єркегор — 1813 р.

К'єркегор вважав, що людина страждає від розпачу, який народжується через втрату себе. Вона може ховатися за ролями, пристосуванням, натовпом і чужими очікуваннями, але всередині відчувати порожнечу та відчуження. Найглибший біль виникає тоді, коли людина не наважується бути собою і не стоїть у правді свого існування.

Суть: людина страждає від втрати зв'язку з собою і відмови бути собою.

 Фрідріх Ніцше — 1844 р.

Ніцше вважав, що людина страждає від тиску чужих цінностей, моральних шаблонів і нав'язаних правил. Коли вона живе не з власної глибини, а з чужого голосу, її життя втрачає силу. Страждання виникає також від слабкості, самозречення та страху перед власною свободою.

Суть: людина страждає від чужих оцінок, нав'язаних норм і пригнічення власної природи.

 Мартін Гайдеггер — 1889 р.

Гайдеггер бачив джерело страждання в неавтентичному способі існування. Людина часто живе «як усі», розчиняється у буденності, губить власне питання про сенс і не помічає, що її життя скінченне. Від цього виникає внутрішня порожнеча, тривога та відчуття втрати себе.

Суть: людина страждає від життя в автоматичному режимі, без зустрічі зі своєю власною екзистенцією.

 Жан-Поль Сартр — 1905 р.

У Сартра людина страждає від свободи, яку намагається уникнути. Вона хоче перекласти відповідальність на інших, на обставини, на характер, на минуле, аби не визнавати власної участі у створенні свого життя. Звідси виникають тривога, внутрішній розрив і самообман. Людина болісно переживає свою свободу, коли не готова її прийняти.

Суть: людина страждає від втечі від свободи та відмови нести відповідальність за себе.

Що об'єднує ці погляди?
Філософія ніколи не вважала зовнішні обставини головною причиною людського нещастя. Якщо залишити осторонь імена, епохи та відмінності між традиціями. Відповіді ніби продовжують одна одну і дедалі глибше розкривають, як людина може втрачати зв'язок із самою собою.

Від чого людина страждає? Сутність поглядів різних філософів послідовно:

 від незнання самої себе — коли не розуміє власної душі, своїх справжніх мотивів, цінностей і того, чого насправді хоче;

від забуття своєї внутрішньої та духовної природи — коли настільки занурюється у зовнішній і мінливий світ, що втрачає зв'язок із глибиною, істиною та вищим сенсом;

від нереалізованості власної природи — коли її можливості, здібності та потенціал залишаються нерозкритими, а життя не стає тим повноцінним життям, яким воно могло б бути;

від залежності від зовнішнього — коли її внутрішній стан визначають гроші, статус, успіх, думка інших, втрати, обставини та випадковості;

від спроби контролювати те, що їй не належить — коли спрямовує свою волю на інших людей, події, минуле, майбутнє та обставини, які не може змінити;

від втрати внутрішньої опори — коли дозволяє зовнішнім подіям і власним оцінкам цих подій руйнувати її внутрішню рівновагу;

від відчуження від своєї найглибшої природи — коли розпорошується у зовнішньому, забуває про свою внутрішню глибину та втрачає відчуття зв'язку з джерелом власного буття;

від життя не за своєю природою — коли обирає не своє, виконує чужі ролі, підлаштовується під очікування і будує життя, яке не відповідає її внутрішньому покликанню;

від втрати себе — коли ховається за ролями, пристосуванням, натовпом і чужими очікуваннями та перестає дозволяти собі бути собою;

від чужих цінностей і нав'язаних норм — коли її вибір визначається не власною внутрішньою правдою, а оцінками, правилами, моральними шаблонами та голосами інших;

від неавтентичного існування — коли живе «як усі», думає «як усі», робить те, що прийнято, і розчиняється у повсякденності, не зустрічаючись із власним питанням про сенс життя та власне існування;

від втечі від свободи та відповідальності за себе — коли намагається перекласти відповідальність за власне життя на обставини, минуле, інших людей або власний характер і не визнає власної участі у своїх виборах.

 Якщо подивитися на цю послідовність цілісно, вона показує не дванадцять окремих причин, а поступове поглиблення однієї проблеми:

За всіма цими формами стоїть одна проблема — людина перестає жити у зв'язку із власним природним джерелом. Забуває його або ж не знає про його існування. Не відає, що таке довіра до себе, та втрачає здатність чути своє живе єство.

І тоді її страждання можна побачити не лише як душевну біль, а і як сигнал про те, що між людиною та її власним способом існування щось розходиться. Ніби життя нагадує: «Ти відійшов від себе».

Мислителі залишили нам не тільки трактати своіх роздумів, а покрокову інструкцію з виходу із кризи. Якщо об'єднати їхні погляди, стає очевидно: 

 І якщо людина здатна втрачати зв'язок із власним природним джерелом, то що саме допомагає їй повернутися? Далі розглянемо, як мислителі всіх часів торкалися різних рівнів одного великого питання буття: як людина звільняється від страждання і що саме вони там побачили?

Концепція та структура серіі - Lera Berg.

  Матеріали зібрані та систематизовані на основі філософських джерел. Для глибшого ознайомлення з поглядами кожного мислителя рекомендую звертатися до першоджерел та спеціальної літератури.

Попередня стаття::

1.1 Глибинний вимір людини: філософські погляди. Якою є природа людини?

Продовжити подорож: 

1.3 Глибинний вимір: філософські погляди. Як людина звільняється від страждання?

Інші серіі та статті: