2.Страх зустрічі із собою справжнім

                         Вступ: міф Платона 

У давньому міфі Платона розповідається про людей, які від народження сидять у печері. Вони не можуть повернути голову й усе життя дивляться лише перед собою. Позаду них горить вогонь, а між ним і людьми проходять різні фігури. Їхні тіні падають на стіну печери. Саме ці тіні люди бачать усе своє життя. Вони дають їм назви, сперечаються про них, намагаються зрозуміти їх і вважають їх єдиною реальністю.

Але одного дня один із людей звільняється. Він обертається назад і вперше бачить вогонь та фігури, які відкидали тіні. І тоді розуміє, що все, що він раніше вважав реальністю, було лише її відображенням.
Потім він виходить із печери. Перед ним відкривається зовсім інший світ. Світло здається надто яскравим. Воно ріже очі, засліплює і викликає бажання повернутися назад. Туди, де все знайоме, зрозуміле й передбачуване. І саме тут виникає цікавий парадокс. Те, що ближче до істини, спочатку дуже часто переживається як загроза.

 Цей міф з'явився тисячі років тому. І попри те, що минуло багато часу, наскільки точно він описує людину і сьогодні. Ми теж дуже часто приймаємо за реальність лише те, що бачимо, відчуваємо або звикли вважати правдою.

 
Щось подібне відбувається і всередині людини. Ми теж живемо серед своїх внутрішніх «тіней» - звичних уявлень про себе, ролей, психологічних захистів і пояснень, через які сприймаємо себе та світ. І вони з'явилися не випадково. Колись вони допомогли нам пристосуватися до життя, пережити складний досвід або впоратися з тим, із чим тоді було неможливо впоратися по-іншому.
Але рано чи пізно настає момент, коли зовнішнього шуму стає менше. Усередині з'являється трохи більше тиші. І саме тоді починає проявлятися те, що дуже довго залишалося приглушеним. Виникає відчуття, ніби ти наближаєшся до чогось справжнього, але водночас незнайомого. І перша реакція не завжди цікавість. Дуже часто це страх. Не тому, що попереду є небезпека, а тому, що там уже немає звичних «тіней», за які можна триматися.

 Чому всередині стає страшно?

Людина звикає жити в постійному русі. Думки, справи, спілкування, інформація - усе це допомагає підтримувати звичний внутрішній порядок. Але коли цей рух хоча б трохи стихає, починає підніматися те, що довгий час залишалося в глибині. Невисловлені почуття. Старий біль. Самотність, яку колись довелося заховати. Переживання, які тоді виявилися надто сильними, щоб їх прожити. Іноді це сприймається як щось чуже або навіть небезпечне. Хоча насправді це лише той досвід, який дуже довго не мав можливості проявитися. Він нікуди не зник. Він просто чекав, поки для нього з'явиться місце.

 Психологічний і юнгіанський вимір.

Карл Юнг розробив свою найвідомішу концепцію, яка, на мою думку, найкраще пояснює приховану сторону людини з науковоі точки зору. Він описував подібний процес як зустріч із Тінню. Зустріч із Тінню - це справді дивовижна метафора для опису того, як людина вперше стикається зі своїми прихованими й неусвідомленими рисами.Тінь - це не щось погане, вороже чи лякаюче. Це ті частини нашого досвіду, які з різних причин раніше були витіснені. Страх, сором, слабкість, біль, неприйняті емоції, бажання чи почуття, які свідомість колись не змогла прийняти через брак життєвого досвіду. Вони не зникають. Вони залишаються всередині й продовжують впливати на нас, навіть якщо ми цього не помічаємо. І коли людина починає наближатися до себе, усе це поступово стає доступним для усвідомлення. Саме тому внутрішній контакт нерідко супроводжується напругою. Не тому, що всередині є реальна загроза, а тому, що зустрічаються частини, які дуже довго були віддалені одна від одноі.

Є ще один цікавий момент. Чим ближче людина стає до себе, тим більше вона може відчувати не лише ясність, а й внутрішню напругу. Ніби одна частина вже готова рухатися вперед, а інша продовжує триматися за звичний спосіб життя. Це не означає, що щось іде не так або що людина зробила крок назад. Найчастіше це природний перехідний етап. Старі способи жити ще не відпустили, а нове внутрішнє відчуття себе лише починає формуватися. 

Що ж насправді лякає?

Не істина. Не глибина. І не справжнє «я». Найчастіше лякає зустріч із тим, що довгий час залишалося непрожитим. Старий біль. Сором. Безпорадність. Переживання та почуття, які колись не мали можливості проявитися.
Коли ми наближаємся до себе, усе це може оживати. Але оживає не загроза. Оживає те, що нарешті отримало можливість бути побаченим.

Тому зустріч із собою - це не стрибок у темряву. Це момент, коли ми перестаєм відвертатися від того, що давно живе всередині. І тоді страх поступово починає змінюватися. Замість відчуття небезпеки, з'являється інше відчуття: «Я можу бути поруч із цим і не втрачати себе».
Саме тут криється одна з найдивовижніших таємниць нашої внутрішньої сутності. Вона не руйнує, не карає і не нападає. Вона просто є. І якщо щось усередині відчувається страшним, то найчастіше це не про нашу справжню сутність, а про той досвід, який колись залишився незавершеним і прагне бути побаченим. Прагне бути прожитим. 

 Тиха суть.

Ми часто шукаємо відповіді в зовнішньому світі: в людях, книгах, знаннях, подіях, ситуаціях. Але рано чи пізно життя повертає нас до найпростішого і водночас найскладнішого - до самих себе. І саме ця зустріч іноді виявляється найстрашнішою, але водночас і найчеснішою. Бо страх зустрічі із собою - це не космічна загадка. Найчастіше це зустріч із тим досвідом, який дуже довго залишався без уваги. 

 І якщо на мить зупинитися, можна не намагатися нічого змінювати, а просто звернути увагу всередину — так, як є зараз.

Відчути, що відбувається в тобі в цю мить, без спроб це пояснити. Можливо, є напруга. Можливо, тиша. Можливо, дивне коливання між ними.

Дозволити цьому бути поміченим — так, ніби ти вперше не відвертаєш погляд від власного внутрішнього простору.

Звернути увагу, де це відчувається в тілі. Не шукай правильного місця — просто помітити де воно відгукується саме зараз.

І не рухатись далі. Не аналізувати. Не виправляти. Не розкривати.

Просто побути поруч із цим станом так, ніби ти сидиш поруч із чимось живим, що довго було без уваги. Так, ніби знайшлось щось, що довго було загублене. 

І якщо з'являється бажання відступити — це теж можна помітити. Без боротьби. Без рішення щось змінювати.

Нічого не потрібно завершувати. Достатньо того, що це побачити….   
  

   Автор: Lera Berg

Усі тексти серії «На порозі внутрішнього світу» можна читати окремо або проходити послідовно як єдину подорож.

 Продовжити подорож:  

 Стаття в редакціі, далі буде.